Сторінка:Іван Франко. Манїпулянтка й иньші оповідання. 1906.djvu/140

Цю сторінку схвалено
— 132 —

Анна схаменула ся, обтерла сльози і клякла до молитви.

Молила ся довго, горячо, простими, сердечними словами.

З надвору долїтало іржанє коний, яких конюхи гнали на пашу, то жалібний голос сопілки, то дерканє деркачів у траві. Загавкала собака і затихла. Заклекотїв запізнений бузько на сусїдовій хатї. А на вигонї прощала ся Горпина зі своїм любком.

— Горпино, серце, зажди ще хвилечку! Ми ще й не наговорили ся.

— Нї, Митрику, нема коли, мама будуть сварити. Ти знаєш, які вони! Добраніч тобі! А завтра…

Не докінчила, хопила коновцї з водою і побігла до хати.

— Еге, завтра, — шептав за нею Митро. — Хто знає, яке те завтра буде.

Довго поглядав з вигона на Лесишину хату, а далї й задумав ся.

— Чи не дармо я її люблю? Чи віддасть ї стара Лесиха за мене? — подумав він. Серце йому стисло ся, коли погадав про свою бідність.

— Треба робити, заробляти що сили, а чи що з того вийде?… Таке то наше гречане…

Зітхнув важко, витяг сопівку з за пазухи, заграв, затилїкав, та так дрібно та тужно, не-