— Або чому?
— Та хиба не знаєте? Той довгоносий Громик, он із за дороги, щось дуже до неї…
— Що? — верескнула Лесиха. — Тото засмаркане сьміє підлазити до моєї доньки? Таже я йому волосє обмикаю на його капустяній голові! Я йому піду до матери, най його собі держить, коли не хоче, щоб йому яка кавза стала ся!
Гнат ляг уже на постїль. Лесиха довго ще сапала та ходила по хатї.
— Ей, най но я його зловлю в свої руки! Буде він мати ся! Підсвинок якийсь ходить! Адже як його пірву за лабу, а за другу приступлю, то його розідру.
— Угу, а вам що таке, мамо? — зачала уговорювати Анна. Вона доси мовчала на тоту бесїду, кінчила прятати. — Що вам такого припало? От, слухаєте, що Гнат плете! Та най скаже, чи видїв коли своїми очима, аби Громик зачіпав Горпину?
— О, який менї тут із неї адукат! — відкрикнув на постели Гнат. — А не підеш ти спати, ти, робітнице моя неплачена!…
Лесиха роздягла ся і лягла на запічок, де Анна постелила вже була для неї мягку перину і два заголовки. На печи хропів уже голосно дїд Заруба, та час від часу галайкав крізь сон Василь.
