бі мати в печенї всадила ся! Ту-у-мане вісїмнацятий — на! А не видиш, що корови в шкодї — га? А, повилазили би тобі тоті слїпаки, та би тобі повилазили!
— Господи помило-о-ой! — ішов відгук із лїса. Те „лой“ тягло ся знов дуже довго і згубило ся вкінцї десь у далекім, темнім лїсї.
— Галаю — на, Галаю! — закричав знов косар з під лїса. — А не виженеш ти собі корови з царини? Вигнало би тебе, як Бачинську гору, га!
— Ой туду, ду, ду, ду, ду, ду, за волами я йду! — репетував Галай з лїса.
Косар мабуть стратив терпливість, ухопив косу на плече та побіг сам виганяти корови з вівса. Вігнав їх у лїс і щез за ними в темряві зеленї. Лиш незадовго чутно було крик і ревіт Василя.
— А то, то, то! — приговорювала Лесиха, знов схиляючи ся до жнива. — Най з нього там і третю шкіру здійме, слова йому не скажу! Най пантрує худоби, а не галайкоче!
Вечеріло. Сонце пишно закотило ся за синї гори. Мряка зачала налягати на луки і клубити ся чим раз ширше сивими туманами. З під неї, мов дитина з під теплої перини, обізвали ся деркачі. Перепелицї запітпілїткали з жита. Вітер повіяв від мочарів теплом та за-
