ність роботи спонукують духа, щоб виявив себе. Розмова не легко тут завяже ся, — стара Лесиха все її якось прикро перерве. От одно що, так се пісня.
І поволи-поволи із загальної тишини і одностайного хрупаня стебел вирізує ся чудовий, срібний, зразу тихенький, мов несьмілий голосок. Се Горпинин голос. Стара жне, не зважає на те. Горпина стає сьмілїйша, голос міцнїє, із серця нехотя ллє ся тужна пісенька:
Туди очи дивили ся, куди серцю мило.
— Гей, ти нелїпо якась! — крикнула Лесиха до невістки, — чи вже лишаєш ся? Вже тобі руки покулило, чи що?
Анна, слабовита й так, не змагала на найширшім загонї йти по-рівно з иньшими. Вона лишила ся була вже майже о півтора снопа з заду.
— Щож бо ви, мамо, мене нинї вчепили ся, як оса? — відрекла вона зібравши ся якось на відвагу, але не підводячи голови. — Хиба не видите, що не можу борше жати, бо загін широкий? Ваша прилуда не те. Лацно вам виварачати!
Се розлютило Лесиху.
— О, дивіть менї на неї! Яке сьміле та угурне. Ще й своє рило ставить напротив мене! Ей, небого моя! Коби менї борзо вечір,
