— Ти непотрібе, — відізвала ся прудко до невістки, — ставай онтут! (Показала найширший загін). Ти (до доньки) сюди, — а я на прилуду!
Поставали.
— Господи помагай! — сказала Лесиха і перша ужала жмінку спілого, колосистого жита, перша зробила перевесло, звязала снопок і відставила його на бік. То первачок, він на урожай значить.
— Ану, до роботи! — промовила знов. І три жіночі голови схилили ся до землї, румянїючи. В руках заблискотїли серпи, захрустїли тверді стебла жита, підтинані блискучим, зубчастим зелїзом. Жменя за жменею паде на землю. Гарним, протяглим луком перемикають женцї нажату жмінку понад головою за себе і кладуть на стернї. Час від часу одна випрямить ся, вимкне жмінку жита, стрясе з пашнистого буряну, роздїлить на двоє, скрутить перевесло і простре його на сьвіжій, пахучій стернї. Сверщки, жуки і всяка комашня утїкає поперед серпами. Часами й злякана сїра миш висмикне ся зі своєї нори, перебіжить по під ноги женчисї, тай знов повзне в ямку.
Рано, за холоду, з росою добре жати. Хруп-хруп, хруп-хруп… Лиш тільки всього й чути, та шелест складаного в снопи жита.
Але поволи-поволи сьвіже, польове повітрє, широка самота і тишина поля, одностай-
