— Ага, свій усе зі своїм рука! — відрізала їй гнївно Лесиха. Вона зачула тихі слова невістки.
— Сирота, а писок як ворота! — кричала дальше. — Не бій ся, моя кіточко, і ти би варта з ним на одну гилю! Зійшли ся обоє, тай зараз одно над другим і жалуєть ся. Ей, божа би вам Мати не дала просьвітлої години, що ви мою працю дармо марнуєте, мій хлїб дармо жрете, а все лельом-по́лельом поводите ся.
— Ну, мамо, вже знов зачинаєте? — огризнула ся Горпина. — Тай як вам не сором таке говорити? Та ви би, здаєть ся, й камінь із місця рушили своїм язиком, щоб не лежав дармо та не забирав місця, не то живу людину. Та хиба ми не робимо, дармо хлїб їмо?
— Ой, роби-те! — протягаючи слова передразнила Лесиха. — Так робите, як той, у кого глиняні руки і капустяна голова. Як би не гукати на вас, не думати за вас, то було би з вашої роботи стілько потїхи, як із торічного снїгу.
Лесиха замовкла. Задихалась. Нїхто більше не обзивав ся.
Прийшли на місце. Анна вибрала місце на межі, де склала полуденок. Лесишина нивка була шість загонів за-широка. Три їх за день могли її набезпечно впорати.
Лесиха тут уже порядкує.
