суть що він злодїйкуватий. І нїби то не злодїй, нїчого кримінального за ним не водить ся, а злодїйкуватий. Як то кажуть, „має неруш у руках“. Чи в ночи пару снопів із поля, чи в день деяку дрібницю з чужого пустого обійстя потягне, тай то чи бачив хто, чи не бачив, досить, що вже як піде така слава про чоловіка, то нїяк він не змиє її з себе. Таке було і з Гнатом Лесишиним, тому то не міг він довго оженити ся. Нїкотра не хотїла йти за нього тай годї.
Але вкінцї трафила ся таки одна — Анна Тимишина. Пішла вона за Гната, та на своє горе. Бідна сирота, без вітця, без матери, тілько й віна внесла в Лесишину хату, що свої чорні брови, карі очи, та двоє рук робучих, та терпливе, послушне і покірливе серце. Ой зазналаж вона долї за Гнатом! Не минув рік, а вже стала щезати її краса, погасати блиск ока, хилити ся до землї вродлива голова! Звичайне — гризота, сварка та бійка! Кого вони не пригнуть до землї, не позбавлять веселости?…
І от вам уся Лесишина челядь. Ага, був ще у Лесихи хлопчина наймит, Василь, що пас худобу. Його прозивали Галаєм, бо вічно, скоро вжене худобу в лїс, галайкоче та галайкоче, і не вгаває на волосок. В одній хвилї і коломийки задробить, і думки затягне, і ве-
