ґрупи фотоґрафій у різьблених, деревляних рамочках. Представляли вони її товаришок зі школи і з почтової служби. Целині очи досить довго зупинили ся на тих фотоґрафіях, хоч рисів лиць на них не можна було розпізнати; в покоїку стояв легкий сутїнок, бо одиноке вікно, що виходило на вулицю, заслонене було деревляною ролєтою.
— Котра то там година? — шепнула Целя і простягши руку взяла з круглого столика, що стояв тутже в головах у неї, малесенький, золотий кишеньковий годинник. Хоча з досьвіду знала, що будить ся все о тій самій порі, але сама собі не довіряла.
— Пів до семої! — сказала. — А менї здавало ся, що я сьогодня заспала. Правда, нинї рано служби не маю, ну, але потурати собі не треба. Засплю нинї, то засплю й завтра і спізню ся на службу!
Так міркуючи підвела голову і сїла на ліжку. Була тілько в сорочцї, що обшита в горі коронкою і зіпята на раменах, ослонювала її груди і плечі, лишаючи голими гарні, мов із слонової кости виточені рамена і шию. На дворі був теплий маєвий поранок. Лагідним рожевим проблиском просьвічувало сонце крізь спущену ролєту до покоїка молодої дївчини, наповнюючи його теплом і запахом весни, що мішав ся з запахом кольонської води, яка сто-
