Сторінка:Іван Франко. Манїпулянтка й иньші оповідання. 1906.djvu/111

Цю сторінку схвалено
— 103 —

Доктор видивив ся на Целю, яка стояла перед ним усе ще блїда, з затисненими устами і з виразом якогось сконцентрованого напруженя і рішучости. Він окинув її бистро питаючим зором, у котрім на момент мигнуло щось як злобна насьмішка і певність побіди, і сказав:

— Ну, панї, троха ви мене розчаровуєте. Я не думав, що в таких річах ви такі практичні.

— А щож ви думали? — відмовила Целя. — Що зловите мене на самі слова, котрим я маю причину не вірити?

— Маєте причину? — здивував ся доктор. - Прошу, яка се причина?

— Се вже моя річ! - відповіла Целя. — Як прийде на мене черга говорити, то я скажу її, не бійте ся. А тепер говоріть ви. Тілько остерігаю вас, говоріть щиро!

— Хибаж я доси не говорив щиро? — з міною ображеної невинности сказав доктор.

— До річи, пане доктор, до річи! Чого вам треба від мене?

Доктор поблїд на се питанє. Хвилю вагував ся.

— Щож, панї, — сказав він, — се було би моїм нагорячійшим бажанєм, найвисшим ідеалом, але тут заходять деякі перешкоди, котрі треба би вперед усунути. Не думайте, що такою перешкодою я вважаю вашу бідність. Про