— Ну, на другий рік будете мати ґосподарем кляси о. Телесницького. Золота душа! Буде вам добре з ним. Одного лише бою ся, щоб ви, такі урвителї, не надуживали його доброти та не розвезли ся як циганські пуги.
— Нї, нї, ми сього не зробимо! — кричали ми радісно, і в тій щасливій надїї роз'їхали ся до домів.
Слїдуючого шкільного року третя кляса нормальної школи була незвичайно численна. По інавґурацийнім богослуженю нас завели до великої кімнати, цензор Заяць порозміщував нас у лавках відповідно до росту — меньших на передї, а більших на задї; одна лавка, що стояла окремо за зелїзною печею, боком до всїх иньших, лишила ся порожня. Ми й не допитували в цензора, чому се так. Ми не дармо були третьоклясники, і знали, що се по давно заведеному ще Єзуітами звичаю „осляча лавка“, так сказати, карна кольонїя кляси. Кому то доведеть ся заселити її? Та я сумнїваю ся, чи хто з нас у ту хвилю думав про се. В клясї було шумно, весело; вакацийне повітрє ще не вивітріло з наших голов, а до того надїя на такого доброго ґосподаря кляси окрилювала дитячі серця. Ми розмовляли, сьміяли ся, деякі ходили по серединї, і навіть сам цензор Заяць відложив на бік свою звичайну повагу, тим більше, що він властиво й не був іще офі-
