природи, що розцвитала в його уяві серед сїрих, холодних стїн Василіянської школи, і не думав про погрозу, що наближала ся над клясу.
— Ба, а ти собі чому не прилагодиш скриптури до писаня? — запитав стиха один сусїд Мирона, стусаючи його під бік.
— Га? — відповів Мирон, немило збуджений зі свойого золотого сну.
— Скриптури приладь до писаня! — повторив товариш і показав Миронови, як покласти скриптури, як каламар і перо, після приписів пана Валька.
— Іде вже, йде вже ! — пронїс ся шепіт по клясї, мов при наближеню якого грізного царя, коли на корідорі залунали кроки вчителя „красного писаня“. Швидко потім отворили ся двері кляси і Валько війшов. Мирон позирнув на нього. Учитель своєю подобою зовсїм не пригадував нїякого царя. Се був середнього росту чоловік, з коротко обстриженим волосєм на круглій баранячій голові, з рудими короткими вусами і рудою гішпанською борідкою. Його широке лице і широкі, міцно розвинені вилицї враз із великими, на боки повідгинаними ушима надавали йому вираз тупої упертости й мясоїдности. Невеличкі жабячі очи сидїли глибоко в ямках і блимали відтам якось злобно та неприязно.
— Ано! — крикнув він грізно, зачинивши за собою двері кляси і помахуючи тростиновою,
