— Ну, і деж той оловець?
— Та в торбі.
Вуйко позирнув до торби і виняв нещасливий оловець. Я не сьмів позирнути на нього.
— Ну, дивіть ся, люди добрі, тай за таку дурницю так хлопця збили! Пощезали би один з другим!
Вуйко сплюнув і вийшов, узявши оловець із собою. Мене тїтка випхнула до школи. Я ще хлипав по дорозї, а сльози текли менї без моєї волї по лицї, хоч на душі стало далеко лекше.
Того дня і цїлий слїдуючий тиждень Степан не приходив до школи, лежав слабий. Ба, на другий тиждень заслаб щось напруго й професор: вуйко догадував ся, що певно його старий Леськів мусїв добре „обломити“. Чи воно так було, чи нї, того я докладно не дізнав ся, — досить того, що Степана я після того не бачив цїлі дві недїлї. Ах, як я тепер бояв ся з ним здибатись! Як часто я бачив у неспокійних снах його добре, тихе лице, синє ще від побоїв, зболїле й марне, — яким важким докором глядїли на мене його сиві, добродушні очи! Але коли я побачив ся з ним, коли почув його голос, то всї муки, весь неспокій перебутих днїв немов віджили одним разом у моїй душі, — але тілько на хвилю. Степан тепер був уже здоров і веселий по да-
