Степан по хвилї ледво-ледво підвів ся на ноги і став, держачи ся рукою лавки.
— Марш на місце! А знай, як на другий раз олівцї губити!
Степан пішов на місце. В клясї знов стало тихо. Професор, видимо, протверезив ся троха і почув, що лихо зробив, збивши так хлопця. Він знав, що з Леськовим зачіпати ся не добре. Думка про се ще гірше дразнила його і він схопив ся і почав мовчки бігати по клясї, важко сапаючи.
— А, драби, розбійники! — крикнув у ходї, не знати, чи до нас, дїтий, чи до неприсутних ясеницьких громадян.
Знов довгу хвилю бігає професор по клясї, знов сапає і воркоче щось під носом, а далї обертаєть ся до нас і кричить:
— До дому!
Але й се, звичайно дуже чудодїйне слово, що звіщало нам бодай на день увільненє від ваготи шкільної премудрости, тепер немов до глухих було сказане. Трівога й непевність приголомшили всїх школярів і відібрали їм чутя. Треба було аж другого, голоснїйшого викрику професора, щоб усї встали до молитви.
Коли по молитві школярі рушили ся з лавок і почали виходити з кляси, то дїяло ся се без звичайного шуму й товкітнї; всї йшли звільна, боязко позираючи на професора, що стояв при столику, поки всї хлопцї не вийшли.
