вміє. Тілько чуючи, яким гнївним голосом диктував професор Степанови цифри, як лютив ся видячи, що Степан пише добре, я чогось бояв ся. Менї було так тяжко, немов щось шептало менї в нутрі, що коли буде що злого Степанови за оловець, то в тім буде й моя вина. Яким способом такі дивні гадки сплели ся в моїй голові, не знаю, але те тілько певно, що я тремтїв, мов трепетовий лист.
Степан пише цифри тай пише, вже записав цїлу таблицю, професор раз-у-раз дивить ся на нього, аби зловити його на чім будь, але годї.
— Досить! — кричить він, — а тепер лягай!
— Та за що, прошу пана професора? — обзиваєть ся Степан.
— Що? За що? Ти ще питаєш? Зараз лягай!
Мене щось мов за горло стисло, коли я почув ті слова. Професор шукає різки в остатнїй лавцї, а бідний Степан, блїдий, дрожачи стоїть при таблицї і мне шмату в руках.
— Та за що мене пан професор хочуть бити? — спитав ще раз Степан крізь сльози, видячи професора, що наближав ся з різкою в руцї.
— Лягай! — крикнув той, і не ждучи далї вхопив Степана за волосє, перевернув
