(може не таку правильну й виразну) величезну пятку.
— Пиши далї, — крикнув до мене, — 48!
Я взяв крейду і почав писати. Професор дивив ся ще хвилю. Чвірка вдоволила його і він пішов знов між лавки.
— Чому не пишете? — крикнув він грізно до хлопцїв, котрі на пів з усьміхом, а на пів з ляком дивили ся на те, що дїяло ся при таблицї. На крик професора всї голови нахилили ся до долу, мов жито від вітру похиляє до долу пристигаюче, важке колосє.
— А ти старосто як написав 3? — питає професор одного.
Замісь відповіди, замісь поясненя ляск ленїєю по лапі.
— А то що на верха, над 5? — питає другого.
— Капнуло з пера.
Знов ляск ленїєю по лапі.
— А ти, свату, чому не пишеш? — питає третього.
— Та я.., про… прошу пана професора — чути крізь сльози голос Степана Леськового.
— Що? — кричить професор гнївно.
— Я десь оловець загубив.
В тій хвилї з моєї руки, не знати чому, випала крейда. Кажу ще раз: не знати чому, бо я був певний, що оловець, який лежав тепер супокійно в моїй торбі, не був Степанів.
