нераз подрочити ся зо мною. Але я знаю добре, що він таки жартом говорить; при тім нинї я не бою ся професора, бо я рахунків (писати цифри до 100) навчив ся. О, ще й як навчив ся! А хто вчора цїлий день писав пальцем цифри по шибах вікон, покритих густою росою?
— Ну, ну, не дуже ти жури ся моїми рахунками, — відповів я Степанови. — Уважай лиш, аби ти сам не дістав у шкіру!
Диво дивне, бігме, що диво! Я хотїв відповісти Степанови також жартом, з усьміхом, ласкаво, — а відповів якось так злісно, гризко, таким понурим голосом, що аж самому стало погано! Ба, я чув навіть, як цїле моє лице налило ся кровю. Степан стояв хвилю передо мною і не кажучи нїчого більше, дивив ся на мене зачудуваним поглядом, а далї відійшов, видимо засмучений тим, що вразив мене своїм жартом. Він так мене любив, той лагідний, тихий, услужливий і добрий хлопчина! За що я так гризко відповів йому? За що засмутив його? Він же-ж говорив до мене жартом, і я не мав нїякої причини гнївати ся на нього!
Такі мисли шибли менї через голову, коли Степан пішов і мовчки сїв у свою лавку. То був невеличкий, русявий хлопчина, осьмилїток. Його батько, бідний селянин, був сусїд мого вуйка, у котрого я жив, тож і оба ми, хлопцї, товаришували раз у раз із собою. Сте-
