операциї була та, що менї й через голову не перейшло, аби котрий школяр міг був його згубити, — чуєте, — анї через голову менї не перейшло. Де, де, де! Котрий тут у нас школяр губить олівцї! То мусїв Бог зна якийсь незнайомий пан приїздити до професора, — ну, певно то він якимось дивним способом загубив той оловець. А може то був Жид гандляр, котрому професор торік продав корову; може бути, що сей оловець лежав тут іще від торік і нїхто його бідного не видїв. А може він упав у ночи з неба враз зо снїгом? Аджеж бабуня казали, що нераз жаби падуть із неба; чомуж би й олівцї не мали падати? Так міркував я йдучи через подвірє до школи. Щож, хиба шестилїтному хлопцеви не вільно так міркувати? А впрочім — нї! Менї дуже сподобав ся той оловець. Я держав руку в торбі, а він був у моїй руцї, я обертав його гранками сюди й туди, старав ся вгадати його грубість, відновити перед своїми очима його стать, одним словом, моя фантазія мов мотиль коло квітки, невпинно крутила ся й шибала коло олівця. Вона насилу відганяла всяку думку, що оловець міг належати до котрого школяря, і що, значить, менї прийдеть ся віддати його назад властителеви.
В клясї повно вже було школярів. Деякі сидїли в лавках і бубонїли завдану лєкцію, хвиля від хвилї боязко позираючи на двері, чи
