дня лежав у моїй шкільній торбі, під книжками, достоту у тьмі кромішній! Аби не збрехати, то буде тому не менше шіснацяти лїт, — доволї часу, щоб забути й про якого щирого приятеля. А я не забув про нього, про півчетверта цаля за-довгий кусник олівця, в оправі з темно-червоного дерева, шестигранний і полїтурований на жовто, з срібним, вибитим написом „Mittel“ на тупім кінцї; з другого кінця був затемперований, не надто остро, а не надто й тупо, — саме стілько, кілько потрібно для сїльського школяря.
В такім видї лежав він одного зимового поранку на снїгу на подвірю ясеницької школи саме коло стежки, котру протоптали з рана школярі. Се був погідний, чудовий поранок. Мороз потискав, мов скажений; у повітрі лїтали малесенькі платочки снїгу, зовсїм прозірчасті, видні тілько по діяментовім блиску, коли в них заломав ся соняшний промінь. Оловець не застряг у замерзлім іскристім снїгу, а лежав зовсїм на верха. Його жовта полїтура полискувала ся до сонця, а срібні букви „Mittel“ виднїли ся з далека. Певно котрийсь школяр, біжучи до школи, загубив його. Він так і лежав, простягнувши свій чорний, заострений носик до стїн школи, немов силував ся вказати кождому прохожому, що там його належне місце; немов просив своїм срібним поглядом, аби його виняти з тої хоть гарної але
