потоком, обставленим по двох боках поручями. Граб вилазив на те поручє і ходив по нїм визувши чоботи. Поручє було не високе, півтора ліктя понад вулицею, але стояло на самім березї потока, а беріг був високий і стрімкий і стїною здіймав ся в гору на яких три сяжнї. Не було нїчого лекшого, як гримнути з поручя в потік, якого дно було або болотяне, або вистелене грубим камінєм. Понад оту пропасть ходив Борис цїлими годинами; иньшим сьвіт крутив ся, коли лише з противного берега глядїли на нього, а йому байдуже. Тай полїция нїколи майже не заходила в ту часть міста, щоб була могла заборонити йому тої ґімнастики.
Раз якось Міхоньский переходив туди і побачив Бориса на тій еквілїбристицї. Думав, що хлопець побачить його і втече, але Борис ішов спокійно, рівно, не змигаючи оком із поручя і нїчого більше не бачив. Він був подібний до люнатика. Міхоньский наблизив ся аж зовсїм до нього і кликнув:
— А ти що робиш?
Борис оглянув ся, змішав ся. Міхоньскому бачилось, що він ось-ось захитаєть ся і впаде, тож прискочив і вхопив його за руку.
— Що се ти робиш? — повторив учитель.
— Про… про… про… — лепотїв хлопець і мов прикипівши стояв на місцї, на поручю.
— Злїзь на землю і говори порядно! — остро промовив Міхоньский.
