статного та уреґульованого, далекого від тої пролетарської голоти, до якої так привик його батько.
— Ну, що чувати? Як живете? Що нового читаєте? — Такими питанями привитав мене старий Лїмбах, коли ми здибали ся раз на вулицї. — Заходьте до мене, поговоримо.
І у нас було про що говорити. Я тодї зачитував ся „Дѣтствомъ, отрочествомъ и юностью“ Толстого та першими романами Золї, що вийшли в росийських та польських перекладах (Нїмцї ще тодї, 1876 р. Не знали й не перекладали сього письменника). Я знав уже дещо про нові лїтературні поклики, про реалїзм і натуралїзм, про соціяльне питанє та соціялїзм, і пробував зацїкавити тим усїм Лїмбаха. На жаль по росийськи читати він не вмів, а польський переклад першого тома „Руґон-Маккарів“ прочитав.
— Той пан Золь… Золь… ну, ну, він добре пише, добре пише, — мовив він віддаючи менї книжку. — Але він злий! Він лютий! Чого він такий злий? Кождий його опис, то бомба. Кождий діяльоґ, то ніж у серце. Чого він так сердить ся на весь сьвіт?
Я відповідав йому, що не можу добачити такої сердитости у Золї.
— Не можете добачити? Е, ви того не розумієте. Він мусїв дуже бідувати, його мусїла наскрізь перепалити зависть.
