я міг сказати йому не одно нове. Так само мало що більше знав він і про польську лїтературу, і тут я нераз виступав з опозицією проти його занадто поспішних та одностороннїх осудів і в оборонї польських поетів. Натомісь із нїмецької та анґлїйської лїтератури він знав далеко більше від мене і тут я радо приймав його вказівки. Французів і французької лїтератури він не любив і — на жаль скажу — суґґерував і менї ту нелюбов. Я занедбав у ґімназії навчити ся по французьки і потім довгі лїта прикро почував сей брак, поки не навчив ся хоч від біди володїти тою мовою аж геть пізнїйше, вже в 80-их роках.
Лїмбахова нелюбов до Французів ішла так далеко, що він не признавав вартости французької лїтератури, на яку дивив ся крізь окуляри Лєссінґової „Гамбурської драматурґії“ і якої майже зовсїм не знав окрім романів Поль де Кока, Олександра Дюма батька та Ежена Сі. Читанє тих романів було ґімназіястам заборонене, і власне для того многі з нас уважали своїм обовязком попрочитувати їх по змозї всї. Я прочитав лише „Вічного Жида“ та деякі з „Сїмох смертельних гріхів“ Сі, одну повість Поль де Кока та одну Діма; під впливом Лїмбаха я покинув читати иньші, а зачитував ся натомісь історичними повістями Шпіндлєра та фантастичною романтикою Гофмана і навіть важкою гумористикою Жан Поля
