о. Телесницького поїхав иньший братчик — і пізним вечером його принесли зомлїлого та покровавленого, а на його плечах написала якась милосерна рука крейдою: „Вибачай, брате, але дїдько тебе знав, що ти не Телесницький“.
А о. Телесницький учителював і бавив ся. Остатнї місяцї шкільного року він майже не вчив, тілько знущав ся над дїтьми. Йому за мало було побоїв, він добирав способів, щоб мучити душі більше, як тїло. Він уже не карав инакше, як лише „на голу“ і продовжував кожду кару на пять, десять або й більше мінут. Коли бідного делїнквента з обнаженим задом поклали на ґрадусї або на лавцї і цупко взяли в руки, о. Телесницький наблизить ся і сильно свисне палкою, але не бє — і регочеть ся до розпуку, коли бідна жертва, ще не почувши болю, лише чуючи свист палки, зверещить із самого страху.
— Алеж гов! Синоньку! Чого кричиш? Адже ще тобі нїчого не стало ся! — промовляє він. — Ну, скажи, болить тебе?
— Нї, — відповідає бідний мученик.
— Ну, бачиш. А тепер?
І тут сильний удар паде на голе тїло.
— Ну, тепер то що иньшого. Тепер можеш собі йойкнути.
Улюбленою його забавою був торг з делїнквентом.
