— Га, га, га! — зареготав ся вів. — Ади, я й не знав, що пан Білїнський уміє жартувати. А знаєте, пане Білїнський, я би вас запитав одну річ. Ви бачите букви в книжцї?
— Як ве-ве-великі і з близька — —
— Ну, а дїра, якою виходить ся з сеї кляси, досить велика. А як підете до дверий, то вона буде досить близька, рукою насмотрите. І прошу менї забирати ся зараз і не показувати ся більше.
— Отче професор, — пробував змагати ся пан Білїнський, — я вже десять лїт тут сиджу і нї від кого не чув такого слова. Менї о. ректор позволив.
— Ідїть до о. ректора, чи до самого о. канонїка, а доки я тут ґосподарем кляси, то я тут маю до розказу, а не хто. І щоб я вас не бачив тут більше, бо не буду вважати на ваш вік і на вашу слїпоту, але велю викинути вас за двері.
— Отче профе..фе..фесор! Отче профе..фефесор, — булькотїв пан Білїнський, утираючи від слїз свої слїпі очи, тай урвав, і взявши під паху свою шапку — в нашім жарґонї се була „обергірканя“ — звільна, хлипаючи, пішов із кляси.
Більше ми його не бачили.
