І вся кляса зареготала ся силуваним сьміхом.
— От так! То гарно! Так належить ся! Не правда, я вам не казав, що ви повинні тодї сьміяти ся і тодї плакати, коли я вам скажу? Видите, прецї я довів вас до того. Добре, хлопцї! Хвалю вас за се!
Поки йшов регіт у клясї і все оте дике знущанє над дитячими душами, я в ослячій лавцї, обік покараного товариша дусив ся від плачу. Мене щось стискало за горло, пекло в нутрі, проймало болем, соромом і жалем, мов би я сам був винен усьому тому, що тут стало ся, мов би я сповнив тяжкий злочин дивлячи ся спокійно на се катованє, не кричачи ґвалту або не лягши сам під удари. Я потайки схилив ся і цїлував і слїзми обливав холодну руку Волянського.
Він сидїв обік мене блїдий як труп. Анї кровиночки не було видно в його лицї анї в губах. Очи й лице були мокрі від слїз. Він зирнув на мене не то з зачудуванєм, не то з нїмою подякою, і прошептав:
— Проведеш мене до дому?
Я кивнув головою.
— І скажеш ґосподини все, як було?
Я ще раз кивнув головою. Ми замовкли. О. Телесницький уже бігав по клясї розмахуючи кровавою паличкою і шукав нової жертви для свойого людожерного гумору.
