Сторінка:Іван Франко. Малий Мирон і иньші оповіданя (1903).pdf/112

— 100 —

сини — про рідне село, про улюблені забави, гулянки та занятя. Оказало ся, що оба ми любили лїс, любили зелені луги, наші підгірські річки, риболовлю, пташків, гриби та ягоди. Всї ті річи давали нам тему до безконечних розговорів, у яких ми інстинктом обминали „злобу дня“, всю ту погань, що нас окружала в клясї. Показало ся ще одно — Волянський умів оповідати чудово. Він не запинав ся, не гикав ся, не повтаряв поодиноких слів, як чинив відповідаючи на питаня о. професора. Його слова плили рівно, свобідно, були добірні та якісь такі мельодийні, що від разу хапали мене за серце. Оповідав як старий, поважно, хоч анї крихти не „садив ся“, з якимось відтінком тихої мелянхолїї. Доси бренить менї в душі його солодкий, рівний, тихий голос; доси триває почутє чогось нїжного, мягкого, гладкого та невимушеного, мов гладесенька, довга шовкова нитка тягне ся десь у безмежну далечінь — се вражінє його оповідань. Змісту їх не тямлю, але вражінє не затреть ся в душі до смерти. Коли було зачне оповідати, то зараз немов иньший робить ся, немов якийсь окремий, чужий дух вступає в нього і говорить його устами. І нїколи не повтаряв ся, не говорив про те саме і тими самими словами. Все знав щось сьвіже, а може лише таким сьвіжим способом оповідав.