— Та я вже знаю! знаю! знаю! — кричав хлопець.
— Тепер знаєш, але се тобі на завтра, на послїзавтра, і присно і во віки віком амінь! — зажартував о. Телесницький по руськи і далї періщив бідного хлопця, а сам реготав ся мов божевільний.
— Прошу отця професора! — благав ученик крутячись на місцї, а далї дав нурка і сховав ся під лавку.
— Зараз вилїзь! — кричав учитель.
— Не вилїзу, бо отець професор мене забють! — говорив переляканий хлопець з під лавки.
— Не бій ся, вже не буду бити.
Ученик вилїз, та в тій хвилї о. Телесницький кинув ся на нього, спіймав за волосє і почав товкти його головою до лавки.
— Се за те, що ти ховав ся! Маєш! Маєш! О, три ґудзи на чолї. Маєш менї носити їх до завтра. Га, га, га! Не сьмій анї змити, анї стерти, щоб я ще завтра бачив їх!
Ми дїти помертвіли з разу, почувши свист тростинки та ляск ударів. Ми думали, що битє озвірить учителя, розсердить, розлютить його. Але де там! Доконавши сього огидного знущаня над хлопчиком наш учитель був веселий, усьміхав ся, жартував, мало не підскакував ходячи по клясї.
