Девять місяцїв тюрми були для Франка чимось страшним — тортурою. »Мене«, пише він, »трактовано як звичайного злодїя, посаджено між самих злодїїв та волоцюг, котрих бувало в одній камері зо мною по 14–18, перекидувано з камери до камери при ненастанних ревізіях і придирках (це, бач, за те, що я »писав«, т. є записував на випадково роздобутих карточках паперу олівцем піснї та приповідки з уст соузників, або й свої вірші), а кілька тижнїв я просидїв у такій камері, що мала тільки одне вікно, а містила 12 людей, з котрих 8 спало на тапчанї, а 4 під тапчаном для браку місця. З протекції, для свіжого повітря, соузники відступили менї »найлїпше« місце до спання — під вікном насупроти дверей; а що вікно задля задухи мусїло бути день і ніч одчинене і до дверей продувало, то я що-рана будив ся, маючи на голові повно снїгу, навіяного з вікна[1].
Але ж не так сама тюрма добивала Франка, як те, як віднесло ся до нього залякане громадянство після тюрми, громадянство, яке, замісць спочуття для поета, кинуло на нього свій засуд, «засуд сто раз тяжчий і несправедливіщий«. »Мене«, пише Франко, «викинено з »Просвіти«, заборонено приходити на «Бесїду»[2] [бо др. Шараневич, котрий пару разів побачив мене там, читаючи ґазети, настояв на тім, щоб менї конче заказати прихо-
- ↑ Гл. З листу Франка до Драгоманова (В потї чола, IX).
- ↑ »Українська Бесїда« — касинове товариство (клюб) у Львові; Др. Шараневич, професор австрійської історії на львівськім унїверситетї, із поглядів москвофіл, був сенїором Ставропиґійського Інститута, як він іще був у москвофільських руках — та народовцї дуже забігали коло нього через те, що він ув урядових колах мав деяке значіння.
або малоосвіченому запевняє постійний і корисний заробіток та життє далеко вигіднїйше, як по селах. Розумієть ся, що й для розвою естетичного почуття новочасні міста навіть мало просвіченим масам людности дають далеко більше нагоди та можности, нїж се може навіть у снї марити ся навіть найзаможнїйшим селянам«. (Петрії й Довбущуки, стор. 292, Postscriptum з дня 10–12/XI 1912).
