Річ у тому, що цїле тодїшнє галицьке суспільство було подїлене на ті два ворожі один одному табори; ворожнеча зроджувала безнастанні дискусії, проявляючись на кожному місцї і при кожній нагодї. Переглядаючи журнали та часописи з тих часів, мусиш усїм дивом дивувати ся, на що то витрачала ся енерґія галицького суспільства! Читаючи ту мізерну і смішну арґументацію з одного і другого боку, мимоволї мусиш знизувати плечима: такі дрібні, невидні речі підносили ся до значіння принципіяльних справ, і за них ішло так багацько галасу! Бо ж цїла та боротьба вела ся тільки за те, чи Українцї-Галичани окремий народ, чи частина російського, й чи виробляти їм своє власне письменство на основі народньої мови, чи приняти за свою письменницьку мову вироблену вже, на основі московського наріччя, лїтературну мову Москви. До того всього прилучувала ся безглузна суперечка за азбуку, бо москвофіли твердо стояли за задержання в письмі всїх буквів церковного письма, а народовцї деякі з них викидали й, нахиляючись до правопису Кулїша, поки-що користували ся компромісовою ортоґрафією Максимовича з ріжними дашками над о, е, и й т. д. Що далї, то та боротьба розгорювала ся ще більш, бо до неї долучила ся незрозуміла вже тепер, навіть і в Галичинї, боротьба за чистоту греко-унїятського обряду, за дзвони, за клякання на службі, за орґани по церквах і т. д. Всї ті суперечки розшматовували й так несильний орґанїзм Галицької України і при помочі ґазет почали добивати собі доступ і до мужика, який стояв собі з боку, нїчого не розуміючи, і гнув ся під тягаром економічної неволї й безпросвітної темноти [гл. про це »Ботокуди«, стор. 223., 226. і 227. і даль.]
У практицї одначе між прихильниками обох партій великої ріжницї не було; одні тягли до Москви, другим у мріях убачала ся козацька Україна, оспівана Шевченком у перших його історично-романтичних поемах; одні писали дуже твердим »язичієм«, називаючи ту страшну
