Мирон), і те, як своєрідні педаґоґи (Schön-Schreiben, Отець-Гуморист) безкарно знущали ся над мужицькими дїтьми — все те кидало на його вразливу душу перше насїння: обурення, погорди і зненависти до всякого насильства, насїння, з якого виріс опісля гарячий протест проти утисків і всякої тиранїї. А домашнє життя: кузня батька, в якій нїколи не погасав вогонь, столярська майстерня родича, в якого стояв на кватирі — і одне і друге доставляло йому безлїч усе нових і нових вражінь; що-найдрібнїша кривда (Мій злочин) вирізувала на його вразливій душі карби, яких не стерли нї роки, нї досвід, нї дрібні життєві клопоти. А так життя плило собі звичайною течією: шкільна наука, нудна для дитини, та ще з такою памяттю, що лєкцію історїї, викладену вчителем на протягу цїлої години, міг повторити майже слово до слова[1] — то він і сидить собі в ослячій лавцї, нїким не замічений, і довбає пальцями дїри у стїнї; на кватирі — життя з ремісниками, їх оповідання, піснї, розповідки, сам він утягаєть ся в їх роботу, співає з ними, розмальовує скринї; кінчить ся рік — хлопець привозить додому дуже гарне засвідчіння — а на селї природа, сїльська робота; він допомагає пасти товар, звозити сїно та збіжжя…
Ще в низчій ґімназії Франко почав складати віршики, писати оповідання і збірати народнї піснї, в яких кохав ся до безтями. У дрогобицькій ґімназії були вже «відомі» віршники: Дмитро Вінцковський і Сидір Пасїчинський, старші за Франка учнї, що славили ся «поетами» і за їх слїдами пішов і Франко[2].
2*
- ↑ Про це читаємо в автобіоґрафії Франка, написаній у формі листа до М. Драгоманова й поміщеній у передмові до збірки новель п. з. »В потї чола«, Львів, 1890, стор. VII.
- ↑ Перший його вірш п. з. »Великдень« був присвячений памятї його батька, що саме вмер уночі під Великдень 1865 р. Другий вірш із описом зими, поданий як шкільна задача вчителеві Іванові Верхратському, був предметом критики того ж учителя
