дянства, які мали змогу, на протягу двох-трох десятків лїт, розвивати ся на ідеях, голошених Франком. В часи Шевченка, чи Шашкевича національний плуг устиг був що-тільки зверха здерти кору запустїлої землї, а Федькович знов був не такий, щоб могти потягти за собою громаду: нї особисто, нї силою своїх думок. З того боку Франко був щасливіщий за иньчих наших письменників-піонїрів… Для самого ж народу — це невеличке засвідчіння національно-полїтичної зрілости: він навчив ся цїнити своїх учителїв-виховників.
Іван Франко, син селянина-хлїбороба, побачив світ 15. н. ст. серпня 1856. р. в селї Нагуєвичах, дрогобицького повіта, на галицькому Підгіррі. Батько — Яків, людина заможня, родом із поукраїнщених Нїмцїв, дуже запопадистий і роботящий, попри хлїборобство, заробляв на життя й ковальством. Від нього у спадщинї, здаєть ся, одержав Франко ту подивну роботящість, що нею визначав ся цїле своє життя. Мати — з Кульчицьких, із ходачкової шляхти. Дїтей у Франків було четверо. Крім найстаршого Йвана, було ще двох синів (Захар і Онофер) та одна сестра, яка вмерла ще дитиною.
До сїльської школи ходив Франко в сусїдньому селї, в Ясеницї Сїльній. Там жив його дядько, Павло Кульчицький, людина письменна, що помагав йому вчити ся, й за ті два роки пробування в Ясеницї Франко вивчив ся читати й писати по-українському, по-польському й нїмецькому, спізнав чотирі аритметичних дїї й навчив ся співати до служби божої. Восьмилїтнїм хлопцем уже
Іван Франко
2
