Ненавиджу красу і силу
І світло й пісню і життя,
Ненавиджу любов, чуття, —
Одно люблю лиш — забуття,
Спокій, безпамятну могилу.
В алєї нічкою літно́ю
Я йшов без тями, наче тінь.
Поперед мене, поза мною
Снували люде. Дзінь-дзінь-дзінь!
Дзвонив біцикль. Неслися шепти
Любовних пар, далекий спів…
Та в серці мойому засів
Біль лютий, на який не вспів
Ніхто ще видумать рецепти.
Я йшов, та знав, що я — могила,
Що нерв життя у мене вмер,
Що тут, в нутрі на дні тепер
Душа моя похоронила
Всі радощі і все страждання,
Весь спів, що вже не встане знов,
Своє найвищеє бажання,
Свою останнюю любов.
Покоїк і кухня, два вікна в партері,
На вікнах з квітками вазонки,
В покою два ліжка, підхилені двері,
Над вікнами білі заслонки.
На стінах годинник, пять-шість фотоґрафій,
Простенька комода під муром,
На серед покою стіл круглий, накритий,
І лямпа на нім з абажуром.
