Сторінка:Іван Франко. Зівяле листя. Третє видання. 1922.djvu/42

Цю сторінку схвалено
 —  38  — 


Ні, не тебе я так люблю,
Люблю я власну мрію!
За неї смерть собі зроблю,
Від неї одурію.


IX.
 

Чому не смієшся ніколи?
Чи в твойому серці зима,
І горе зморозило душу,
Що сміху у горлі нема?

Чому не смієшся ніколи?
Чи може лежить який гріх
Великий на твоїм сумлінню
І здавлює радісний сміх?

Лежить якийсь смуток таємний
На тво́їм чудовім чолі,
І усміх твій — наче під осінь
Всміхається сонце у млі.


X.
В ВАҐОНІ.

Мов сполохана, без тями,
Та земля з під моїх ніг
Утіка — стовпи, смереки
Гонять, тільки миг-миг-миг.

Наче полотно простерте
Велитенськая рука
Враз стяга, так лан за ланом,
Сад за садом утіка.