Закаменїв я на місцї. Нераз чув я се страшне слово, чув богато страшних історій про те, що то виробляють жандарми з волоцюгами, і завше того найгірше бояв ся. А тут маєш, від першої хвилї і сам у такеж попав ся!
— Алеж я тутешнїй, — простогнав я. — Пан війт мене знають.
— Я? тебе? — каже менї війт. — Брешеш, любенько моя! Знаю тебе з видженя, знаю, що називаєш ся Йосько і що служиш у Мошка арендаря, але хто ти такий і відки взяв ся, того не знаю.
— Ага, значить, бреше в живі очи! — крикнув жандарм і щось собі занотував у книжечцї. — Ходи сюда, — сказав далї до мене. — Близше! Диви ся менї в очи!
І в тій хвили, коли я піднїс до нього очи, він тяжким своїм пястуком ударив мене в лице так, що я від разу впав на землю і кровю обілляв ся.
— Встань зараз! — крикнув до мене жандарм, — і не смій менї кричати, бо ще більше дістанеш! А тепер кажи правду, що тебе буду питати! Ти служиш у Мошка?
— Так.
— Ти обікрав його?
— Нї.
— Як то нї?
Знов я видивив ся на жандарма, стираючи рукавом кров з лиця, і знов здоровенний його удар повалив мене на землю.
— Пане жандарм, — сказав на те війт, поки я коріцмав ся, щоби встати, — я, яко начальник громади не можу дивити ся на таке трактованє арештанта. Я тілько маю бути при списаню протоколу, а те, що дїє ся перед протоколом, до мене не належить. Коли хочете вчити його, що має говорити, то виберіть собі инше місце. У мене того не можна.
— Жандарм прикусив губи, а далї не кажучи й слова, встав із лави, добув зі своєї торби ланцюшки, закував мене і повів до коршми до Мошка. Що там зо мною робили, як мене вчили говорити, того не буду оповідати. Зімлїв я пару разів підчас тої науки. Тай не даремнаж була їх злість. Зробив я їм великі збитки.