Нагода така небавом лучила ся. Мошчиха поїхала до Жовкви, в коршмі не було нїкого, тілько сам Мошко, тож приступив я до нього тай кажу:
— Реб Мойше, люди кажуть, що маєш якісь папери по моїм батьку.
Кинув ся Мошко, немов би його оса вкусила.
— А ти се відки знаєш?
— Та люди кажуть.
— Що за люди?
— Та всї, по цїлім селї.
— Ну, а тобі на що тих паперів? Адже ти навіть читати не вмієш!
— Так. А все таки я хотїв би знати. Значить, маєш їх?
— Маю, маю, ті дїдівські папери! — крикнуо Мошко роздразнений, немов би я йому не знати щв неприємного сказав. — Дїд був твій батько, потратив маєток, а тебе менї на біду лишив. Що менї з тебе за пожиток!
— Знаєш що, реб Мойше, — кажу, — віддай менї ті папери. Я собі піду, коли я тобі непотрібний.
— Що? — верескнув Мошко, — ти хотїв би йти? А кудиж ти, дурню, підеш?
— Я хотїв би вступити де до терміну, ремісла вчити ся.
Мошко засміяв ся на цїле горло.
— Іди, іди, капустяна голово, гадаєш, що тебе хто прийме! За термін треба платити, а до того треба вміти читати й писати, і то не по жидівськи, а по ґоївськи.
Став я, мов остовпілий. — Врештї здобув ся на слово.
— То бодай менї покажи ті папери, нехай їх побачу!
— Тьфу! — крикнув Мошко, — вчепив ся мене, як ріпях кожуха! Ну, люди, покажу тобі твої скарби! Ще щастє твоє, що я їх доси не спалив!
Се остатнє слово, мов ніж, уразило моє серце. А що, як би був Мошко справдї спалив мої папери? Адже був би я самісїнький на світї, як лист відірваний від дерева. Анї я сам не знав би свого роду, анї
