— Ой пане, я не знаю! Казав жандарм, що мій господар прискаржив мене за рабунок зо вломанєм, але я бігме нїчого не рабував. Тілько свої папери, бігме, тілько свої папери!
І став хлипати та ревіти, як дитина.
— Ну, ну, цить, дурний, — повідаю, — скажеш то все завтра в судї, а мене то зовсїм не обходить. Спи тепер.
— Ой, пане, а жандарм казав, що мене за те повісять! — заводив Йосько.
— Чи ти сказив ся, дурний! — крикнув я. — Смій ся з того! Деж ти чув, щоби за такі дурницї вішали?
— А мій господар казав, що мене запакують на десять лїт до криміналу.
— Ну, ну, не жури ся, — кажу. — Бог милосердний, якось то буде. Тілько засни тепер, а завтра поговоримо за дня!
Умовкли ми і незабаром я захріп. Стілько й мого добра в криміналї, що сплю, як той заяць у капустї.
Тілько другого дня могли ми добре оглянути новака. Аж смішно менї стало, що я міг учора від разу не пізнати в нїм Жида. Рудий, з пейсами, ніс вигнутий, як у старого яструба, постава скорчена, хоч на свої лїта зовсїм не марна, і доброго росту. Поглянувши на нього, бачило ся, що на десять кроків від нього чуєш запах Жида. А вчера, коли ми його натирали напотемки і тілько слова його чули, зовсїм того не було можна доміркувати ся!
І він також із переляком став озирати ся по казнї, як сполохана білиця. Схопив ся, коли ми ще оба з паном лежали, умив ся, постелив ліжко і сїв на нїм у кутї, тай уже анї щеберне, мов заклятий.
— А що, ти голодний? — питаю його.
Мовчить, тілько якось ще дужще скорчив ся.
— І їв ти що вчора? — питає пан.
— Та… вчора… як мене мав жандарм вести, війтиха дала менї трохи борщу і кавалок хлїба.
