Товариш наш мовчить, тілько ще дужше зубами дзвонить, а крізь той лярум чути уриване хлипанє. Жаль менї стало хлопця, бо я вже доміркував ся, що то якийсь зовсїм ще зелений „фраєр“. Отже встав я і поелив йому на-помацки ліжко.
— Ну, ну, — кажу, — буть тихо, не плач! Роздягни ся та йди пати!
— Не… не… мо…жу, — ледви пробубонїв він.
— Чому?
— Бо… бо… я… дуже змерз.
Господи! Я до нього, а він увесь як кість змерзлий, анї рукою, анї ногою рушити не може. Яким дивом прийшов до казнї — не розумію. Встав і паниско, поздіймали ми з нього лахмітє і роздягли його цїлком до гола, натерли добре, обвили простиралом і коцом і поклали на ліжко. За якої чверть години, чую — зітхає, рушає ся.
— А що, лїпше тобі? — питаю.
— Лїпше.
— Відійшли руки, ноги?
— Ще не зовсїм, але вже лїпше.
— А відки ти?
— Зо Смерекова.
— То тебе певне жандарм привів?
— А як-же. Гнав мене сьогодня від рана, майже голого й босого, морозом. Десять раз падав я на дорозї, бо не міг іти. Бив мене ременем — і я мусїв. Тілько в коршмі, в Збоісках, трохи ми припочили. Жид горівки менї дав.
— А як-же тебе звати?
— Йосько Штерн.
— А! То ти Жид?
— А як-же, Жид.
— Нехай тебе чорт возьме! Хоч мене убий, чи був би я з бесїди пізнав, що ти Жид, так чисто по нашому говориш.
— Щож, пане, я зріс на селї, межи хлопами. Я пастухом був.
— А кілько тобі лїт?
— Шіснацять.
— А за щож то тебе аж тут до криміналу притащили?