84
Чути веселі вигуки, срібні реготи дївчат та шепоти лицяння, — починаєть ся той новий великий шум ситого і пяного житя, так характерний для нашого села. З ранку до вечера скрізь біля хат теркочуть терлицї, немов сварять ся зуб за зуб.
А широким полем, безлюдною дорогою сунеть ся і теркоче маленький візок запряжений одним маленьким конем, а сидженє в тому візку займає один чоловічок — пан не пан, але й не селянин, нїби урядовець, як видно по мундурі, але але й не урядовець, бо той мундур не має нїякої виразної форми, радше якась недоладна імітація, нїж дїйсний урядовий стрій.
Він їде згорбившись, невеличкий та сухорлявий, мов купка нещастя на своїм мізернім возику. На голові в нього білий, а властиво від старости брудно-сїрий цилїндер, під ним острий, лисячий ніс неначе вітрить дорогу, цапина борідка немов опираєть ся на груди, рука механїчно раз по разу махає батіжком над шкапиною, анї разу не вдаряючи її, уста так само раз по разу цмокають, а очи шниряють по опустїлих полях і лїсах, числять отари овець і череди худоби, що сям і там здоровенними латками сунеть ся по стернях та толоках, а лице його замітно жовкне і стягаєть ся, заострюєть ся на сей вид.
Правдиво осїння фізіономія.
А за ним і біля нього, як далеко оком кинеш, снуєть ся бабське лїто та виблискує до сонця своїми срібними нитками; се його мрії, його завидющі думи, що сїткою снують ся по тих благословенних полях, се ті малесенькі павучки, що й тут шукають собі здобичі.
Ось перед ним село, і він ще дужше кулить свою фіґуру, в'їздячи в громадську лїсу, немов би чуючи тут якийсь ворожий дух для себе.
Його очи мов руді миши бистро забігають на кожде подвірє, слїдять за кождим рухом на вулицї, але лице набирає при тім якогось трупячого виразу, воно робить ся немов деревляне, байдужне і безучасне, тілько инколи якийсь злобний, холодний усміх розтягне його блїді, безкровні губи.
Та ось на вулицю вибігли дїти, цїла юрба, і побачивши незвичайну появу раптом закричали в один голос:
— Біда їде! Гей, гей, біда їде!
