55
— Якже се можливо? — кричав він. — Адже се розбій на гладкій дорозї! Адже ті хлопи формально силують вельможного пана, силою відбирають вам єдину дитину! Я яко духовний не можу на се дозволити, мушу спротивити ся сему всею своєю повагою. Нї, то нечувана хлопська безличність! Такого ще не бувало і не буде нїколи. Я нїзащо в світї не дам їм шлюбу.
— Гей, як би то було можна хоч церковною повагою розбити той шлюб, — зіючи мовив пан, — то се було-б дуже добре. Але бою ся, щоб з того не вийшло ще гірше.
— А то що може гірше вийти?
— Що підуть жити без шлюбу, на віру.
— О, я того не стерплю, — крикнув завзято о. Квінтілїян і вдарив кулаком по столї. — Такої паскуди в моїй парафії не було й не буде. Я їх жандармами розгоню.
— Ну, отче, того не зробите, — відповів спровола пан Субота, — раз тому, що вона все таки моя донька і я кривдити її не дам, а друге тому, що й жандарм на ваше слово не піде робити безправства.
О. Квінтілїян почервонїв як буряк.
— Га, коли пан дїдич так кажуть… і самі того хочуть… У мене в селї скоро трафить ся такий соблазн, то я зараз шепну жандармови, і той як непишних розгонить. А коли вам се не на руку, то я…
Він аж задихав ся з несподїваного зворушеня. Річ з разу байдужа для нього тепер набирала в його очах канонїчної ваги. Він чув себе в праві не толєрувати в своїй парафії нешлюбного подружя. Се його душпастирський обовязок і від того він не відступить.
— Ну, ну, єґомость, — мовив удобрухуючи його дїдич — се ви вже говоріть кому иншому. Яж тут знає цїле село і добре знаю, що тут кільканацять пар живуть отак без шлюбу і ви зовсїм спокійно толєруєте їх, лише під тим услівєм, щоб вам раз на тиждень робили панщину. Ви думаєте, що я слїпий і нїчого не бачу? Такий ви канонїст, як я канонїк. Нї вже, ви менї з такими дурницями не виїздіть, а говоріть поважно: чи не можна би вам вплинути спокійним, духовним поученєм на того Думяка і на мою дочку, щоб вони покинули свої наміри і не робили скандалу? Ось що би для мене було
