51
Пан Субота задумав ся важко й похилив голову.
— Твоя правда, Мілечко! Нема потреби нам пхати ся в ті панські-маґнатські круги, де ми й до віку будемо приблудами та приймичами неналежними до їх сїмї. Але сеж іще не значить, щоб ми зараз спускали ся на дно і мішали ся знов з тою чорною расою, з якої ледві вибили ся наші дїди й батьки.
— Вибили ся або й не вибили ся, — спокійно і розважно мовила панї. — Навіть житєм мало від нього відірвали ся, хиба більше звисли на його працю, відвикнувши самі від неї. Нї, Антоне, не вдавай ся в такі думки, вони нї до чого не доведуть, а тілько можуть у нашім домі наробити лиха й грижі, розстроїти житє нам і нашій дитинї. Сам бачиш, як живе Женя зі своїм вельможним мужем. Що їй з того, що має титул ґрафинї? А кілько разів зійдеть ся зо мною, то вичекавши аж лишимо ся самі, кидаєть ся менї на шию, цїлує мої руки та плаче-плаче та приговорює:
— Мамочко, мамочко, втопили ви мене! Нещаслива я на віки.
Для пана Суботи не було се нїякою новиною, що його старша дочка Евґенїя, колись славна на весь край красуня, вийшовши замуж за новоспеченого ґрафика Ошустовського, розпусника й марнотратника, тепер важко бідує і опинила ся над берегом економічної руїни. Правда, вона з вродженої гордости нїколи не признавала ся батькови до свойого горя, але батько турботними очима й сам не раз бачив, як сохне та вяне краса його дочки, як вона насилу здушує свої зітханя і потайно втирає сльози шовковою хустиною, і ся згадка в сїй хвили дуже болюче стиснула його за серце.
— Ну, ти знов починаєш про Женю, — мовив він сердито і відвернув ся, щоб тою сердитістю замаскувати своє зворушенє. — Сама хотїла ґрафа, я її не силував… тепер має, чого хотїла.
— Сама хотїла! — з докором промововила панї. — А ти не хотїв? А ти не возив її до нього в гостї, не заохочував її кокетувати його, не задурював їй голову його титулом і звязками й протекціями? Ей, Антоне, Антоне! Досить тобі, що поміг утопити одну доньку, а ще й другу хочеш?
І вона нечутно почала плакати, затуливши лице хусти-
