44
— Та то Думяк оголосив по селї, що можна йти.
— Чому-ж сьогоднї можна, а вчора не можна було?
— того не знаТо пан ють? Адже ми до вчора вірили, що панщина ще не скасована, що цїсар дарував її лиш на пробу, чи схочуть хлопи добровільно панам і далї робити. То ми й постановили собі, аби нас різали, а на роботу не йти, хиба під цїсарським примусом.
— Отто дурнї! Тай за те за рік скілько канчуків наїли ся! Ну, а щож стало ся тепер, що приходите добровільно?
— Та вчора Думяк був у містї та чув, як там витрублювали та вибубнювали, що панщина пропала на віки, а пани дістануть за неї сплату облїґаціями.
— Отто новина! — засьміяв ся пан. — Та чомуж ви мене не спитали, я се ще перед роком знав.
— Як ми мали питати, коли пан усе такі забурені ходили та на нас вовком дивили ся?
Оттак розвязало ся непорозумінє і мужики немов на льотерію виграли, пішли на роботу до пана, щоб заробити хоч на тютюн та горівку, а пан урадуваний та розсьмішений їх непорозумінєм вернув до покою.
Його жінка мала спаралїзовані обі ноги і вже отсе пять лїт її возили в кріслї. Зрештою вона була весела, жартовлива жінка і в противенстві до свого чоловіка не бояла ся нїчого, а особливо мужиків.
— Я їм нїчого злого нїколи не робила, а не одного й ратувала з біди, то в мене сумлїнє чисте і нїхто менї не зробить кривди. А ти — говорила до пана, коли сей жалував ся, що по ночах мучать його страховища, — ти видно маєш нечисте сумлїнє, то терпи тепер.
— Що там сумлїнє, — нерадо бурчав пан. — Я також нїкому кривди не зробив. А що карав та в арешти саджав та сїкти велїв — то сеж моє право, сего вимагала дісцїплїна, без сего би чоловік між тим хлопством за пса поваги не мав. Без того не можна було.
— Ну, то й задоволяй ся тим, що мав колись повагу, а тепер не маєш.
Пана ся резолюція мало заспокоювала, та тепер вертаючи з ґанку до покою, де вже на столї стояла заставлена кава, вн був iвеселий і реготав ся сердечно.
