32
них, — як то він мудро говорив проти панів, правда? А тепер сягає по руку моєї дочки і сам хоче бути паном. Чесно то?
— Зовсїм не хочу бути паном, — відповів. Думяк. — Я вам про маєток нїчого не говорив і не хочу його. Маю свого настільки, що вижию з працї рук і жінку з дітьми погодую. Вашого маєтку менї не треба.
— І не лаком ся! Отто до чого договорив ся! Ну, буду знати на далї, як з вами говорити. Добром з вами не вийдеш на своє, то я ще покажу вам, що я тут пан!
І не прощаючи ся нї з ким він ухопив свій капелюх і вийшов із ванькира.
— Ну, насипалиж ви йому! — сказав Яць Думякови. — Ще такого зроду певно не чув.
— Най чує тепер! — сказав Думяк. — Цїкавий я, що то він скаже після сього, як я до його дочки сватів пішлю!
— Та не вже ви на правду?
— А то щож? Не вільно менї? Дївка менї сподобала ся тай я їй до душі. Маєтку його не хочу, а її він не зіпре.
Тимчасом коршма заповнила ся знов людьми, сим разом дївчатами й парубками, що збирали ся туди що недїлї на танцї. Заграли музики, почули ся ритмічні стуки чобіт о підлогу, співи та вівканя розбавленої молодїжи. Товариші повиходили з ванькиря і змішали ся з юрбою. Думяк і собі пішов у танець. Дївчата горнули ся до нього, хоч знали, що він любить ся з панною із двора. Перетанцювавши пару разів він підчас павзи взяв у музики скрипку і повів смиком по струнах.
— Заграйте, Костю, заграйте! Хочемо послухати, як ви граєте.
Він почав коломийкою, далї перейшов на тужливу думку, на якісь веселі, підскоцькі мельодії, і знов затягнув сумної. Тони й мельодії були всїм знайомі, та проте виконанє було якесь незвичайне, що зворушувало душу. Та ось він покинув натоптані стежки і пустив поводи фантазії. Скрипка немов заговорила живим язиком. Тони почали капати в душу росою, почали свистїти як вітер у берегах, сміяти ся як сонце на веснянім небі, а нарештї заплакали, застогнали і заридали, як невольник у кайданах. Усї присутні дух у собі притаїли. Се не була ота проста скрипка, що промовляла до них хоч без слів, а так виразно і досадно, що виливала їх горе і ща-
