31
тепер загосподарювати ся та не зійти від разу на біду! Аби два-три поколїня виховати по людськи, піддвигнути з темноти, з пянства… Адже бачите й самі, що як піде так далї, як ішло доси, то ми за десять лїт будемо жебраками.
— Ледачі будуть, а порядні встоять ся, — мовив пан.
— Не слухайте того, пане! — мовив Думяк. — І найпоряднїйшого розпука бере, коли дивить ся на те, що дїєть ся довкола нас і міркує, що буде далї.
— То ваша річ, — понуро мовив пан. — Ви тепер вільні. Не хотїли бути під нашою рукою, то дбайте самі за себе.
— От за се слово дякуємо! — з усьміхом мовив Думяк. — Се було розумне, щире, панське слово. Вам байдуже, чи ми заґосподарюємо ся, чи підемо з торбами. Ви своє зробили: дерли нас і катували на панщинї, держали в темнотї, ще й навчили горівку пити, а тепер з клаптиками землї випустивши зі своїх рук кажете: ви вільні, дбайте самі за себе. Ей, пане, пане! Така ласка до доброго кінця не доведе! І маючи такі думки чого ви й обертаєтесь до нас зі своїми сусїдськими запевненями? Таких сусїдів, що чигають на те, аби знов зробити ся нашими панами, не потребуємо. Краще вже як вороги, то вороги, без зайвого балаканя.
— Алеж я не ворог ваш! — скрикнув пан допечений до живого. — Я хотїв би жити з вами в згодї й гармонії.
— Як огонь з водою! — буркнув Думяк.
— Нї, як батько з дїтьми, — докінчив пан.
— Коли ви такий батько, — мовив Думяк вдивляючи ся йому в очи, — то дайте доказ. Хоч то може й не місце тут — але при чесних людях не сором: віддайте за мене свою дочку! Ми любимо ся, вона дївчина розумна, роботяща і гарна, шкода, щоб пропадала між панами.
Пан аж кинув ся мов укушений гадюкою, і зірвав ся з місця.
— Хаме! — крикнув до Думяка. — З ним говори як з добрим, а він ось до чого собі розбирає! Як ти посьмів подумати про се?
— Овва, — відповів Думяк, — так то ви далеко від хамів. А з рештою я не признаю анї хамства анї панства. А дївчина менї подобала ся і маю в Бозї надїю, що буде моя.
— Чуєте, люде, — крикнув пан звертаючи ся до присут-
