19
— Доки нам не доїсть до живих печінок, — сказав енерґічно спльовуючи другий слухач і потягнув люльку з такою силою, що аж зашкварчала.
Двері ванькира відчинили ся і схиляючи ся, щоб не вдарити ся головою в одвірок, до ванькира війшов здоровенний хлопище. Він був високого росту, о голову висший від найрослїйших людий у цїлій громадї, плечистий і дужий і серед усїх громадян виглядав як виплодок якось раси велетнїв серед карлів. Йому було 35 лїт. Здоровенні чорні вуса звисали йому аж на груди, а над чолом стирчала коротка чорна чуприна як щіть, обстрижена навпаки сїльському звичаю, що велїв усїм чоловікам носити довге волосє. Правда, Кость Думяк доси ще був парубком. У двацятім роцї житя взятий до війська він вислужив „капітуляцію“ дванацять лїт, а ставши фельдфеблем служив ще три роки, поки отсе торік не вернув до дому по батьковій смерти.
Аж тїсно якось зробило ся у ванькири, коли він війшов і випростував свою велетенську фіґуру. Не мовлячи анї слова, не витаючи ся нї з ким він присунув собі з під стїни ослінчик до стола, товариші потїснили ся троха і він сїв між ними.
— А знаєте новину? — запитав він, коли Жид поставив перед ним гальбу пива.
— Та що таке? Не знаємо.
Він одним духом випив половину гальби, обтер вуси і обернувши ся до жида, що стояв за його плечима і також рад був почути новину, сказав:
— Жиде, марш! новина не для тебе.
Жид усміхнув ся, сказав: „Ни, ни, я хиба що або що?“ і рад не рад вийшов із ванькира, одначе не зачиняючи двері за собою. Думяк плюнув, устав, запер двері на клямку і буркнув:
— От іще не люблю того влїзливого жидівського кодла!
— Ну, що там за новина? — запитав Чапля.
— Така новина, що лїпшеб нам її й не чути. Як ви гадаєте, дарував нам цїсар панщину, чи нї?
— Як то нї! Дарував. Самі ми чули від комісаря. І патент нам читали.
— Правда, виразно сказано: даруємо підданим панщину, роботизни і данини.
