10
— Та по чім я пізнаю, чи то ті самі? — простодушно признав ся війт. — Я-ж не письменний. Печатки нїби ті самі, шовкові нитки, що ними позшивані акти, також ті самі, тай печатки нїби ті самі. А що там у них пописано, Господь сьвятий знає. Я на се слїпий.
— Туман! Слїпцун! Одурив його проклятий! — заревла громада.
— Алеж панове громадо, чей же пан сендзя — —
— Що він за сендзя! Начхати на такого сендзього! — ревли розлючені люде.
— Ми його на шматки розірвемо! — гукали одні.
— На ґродзїв мак посїчемо! — репетували иньші.
— Геть роздруцкаємо! Зараз ходїмо до нього, най віддає наші папери, бо йому куца година буде.
Війт у почутю своєї правоти випростував ся і знов крикнув приглушаючи загальний гармідер:
— Панове громадо! Гей панове громадо! А цитьте бо! Щеж ви не вислухали мене.
— Ще щось маєш крутити?
— Не крутити, а правду сказати. Адже я сказав вам, що папери у мене.
— Показуй! Подавай! Викладай на стіл! — гукнула громада.
— Алеж скринька у мене дома, в коморі.
— Біжи й принеси.
— От я зараз, — мовив війт і другий раз нагнув ся, щоб скочити зі стола.
— А гов, панове громадо! — гукнув якийсь голос із під печи. — Не пускайте його самого, бо втече.
— Та куди втечу, дурний Халавку? — огризнув ся війт.
— Втече, втече! — репетувала вся громада. — Не пускайте його самого! Він нас дурить. Утече до двора і що йому зробимо!
Ледви-ледви заспокоїла ся громада, коли з поміж гурту, що тис ся коло стола, зголосили ся три чоловіки готові з війтом піти до його хати і принести сюди таємничу скриньку. Задля великого натовпу народу в коршмі і біля коршми війт і його кумпани вибрали коротшу дорогу: виняли вікно з рами і вилїзли на двір — один делєґат на перед, потім війт, а за ним ще два делєґати. Як обережність, то обережність.
