6
троха великими бочками горівки. І скрізь повно людий, скрізь тиск і товкітня, ще й на дворі, довкола коршми, по під вікнами, на колодках та деревляних обрізках стоять люди, старі й молоді, чоловіки й жінки, хлопцї й дївчата, тиснуть ся, пищать, зазирають до середини, не дбають про те, що холодний стоковий вітер аж землю рве з під ніг і що хвиля то у того, то в сеї, що стоять із краю, закидає кожухи та спідницї на голову, здирає шапки та хустки, мов собака торгає запаски та рукави. Зацїплюють зуби з холоду, отуляють ся чим хто може, втискають ся в стиск і простягають шиї, вирячують очи і насторожують вуха, щоб хоч що трохи почути з того, що говорить ся в коршмі, в широкій шинківни. Бож не для піятики вони зібрали ся тут сьогоднї. Певно, бородатий Юдка рад їх зборови; сам він і його сини Сруль та Абрумко знай ляскають патинками, мов слижі в хворостї звивають ся прошмигаючи поміж людий та набирають нові і чим раз нові лївари та конви горівки, щоб заспокоїти прагнущих та розпалених Грушатичан. Але Грушатичани ледво зиркають на Жидів, не звертають на них уваги, хиба декотрий потручений Жидом обернеть ся, плюне та кликне:
— Тьфу, щезай бідо!
А всїх увага звернена там, до того кута, де сидить старшина громадська, де гомонять голоси, ведуть ся розмови виголошувані майже криком, підіймають ся кулаки та ригають ся лайки й проклятя.
— Цитьте! Цитьте! Війт говорить!
— Що він має говорити? Панський підлизень!
— Не хочемо слухати! Війта не хочемо слухати. Він нас дурить!
— Цитьте бо! Не можна без того. Най скаже, що має сказати.
На хвилю втихає. Біля стола метушня. На стіл вискакує підсадкуватий, червонолиций чоловік, увесь уже спотїлий, розгорячений, і кричить.
— Ідете завтра на панський лан?
— Нї, нї, не йдемо! Най він западеть ся! Досить ми на нього ходили. Не хочемо! Не хочемо! — заревли нараз усї голоси в коршмі й за коршмою, аж вікна забренїли і цїла коршма немов затрясла ся. А деякі голоси з заду додавали:
