115
— Говори яснїйше, Женю, говори яснїйше, бо мінї в голові мутить ся.
— Не бійте ся, таточку, я зараз скажу вам усе, як перед Богом, по щирій правдї. Ви бачили, в якім настрою ми виїхали з Відня. Я докладала всїх сил своєї душі, щоб видавати ся веселою і щасливою, але тілько Бог один бачив, як тяжко мінї було на серцї… Ми приїхали до Венеції в часї найкращого осїнього сезону і мій муж кинув ся з цїлим запалом своєї натури в вир тих забав ї роскошів, які дає Венеція, між иншим і на веслярський спорт, у якому він швидко збирав заслужені тріумфи. Він познайомив ся з найкращим на всю Венецію ґондолїєром і оба вони в пурпуровій, золоченій ґондолї доказували правдивих чудес у своїх фантастичних моряцьких костюмах. Він швидко зжив ся з ґондолїєром, тай сему самому не треба було довгого часу, щоб наскрізь пізнати польського ґрафа і його уподобаня. Він пізнав його француських товаришок, з якими ґраф проводив увесь час вільний від спорту, а нарештї прийшов і до мене.
Не забуду до смерти сеї памятної сцени.
Він війшов з глибоким поклоном, як жебрак, станув біля дверий і хвилину міряв мене своїми огнистими очима. Потім перший промовив:
— Signora, позвольте сказати вам слово.
— Кажи.
— Ви терпите богато. Ви годні не такого щастя.
— А тобі яке дїло? — відрубала я.
— Я, Signora, бідний, un povero Veneziano. У мене жінка й дїти. Гарна жінка. Ах, як я люблю її! Гарні дїти і я готов віддати своє житє, щоб забезпечити їх житє. А мій заробок мізерний. Я не можу дивити ся на їх убожество.
— Щож мінї до того? — сказала я.
— Вам, Signora, нїчого до того, лише мінї. Що варто моє житє при моїй бідности? Але ви можете допомогти мінї. Не мінї, але моїй родинї. Будьте великодушні!
Я дала йому тисячу лїрів. Його очи блиснули огнем, але гроший не брав.
— Мало, Signora!
Я додала ще тисячу.
— Мало, Signora!
