111
ром дороги, що веде з міста до Грушатич. Дорога лежить мов довга, проста борозна на білому полї, але вона спить глибоким сном, на нїй не видно анї мушечки живої. Стукіт виходить не з сеї дороги, а немов із глибокого нутра землї, де почало бити ся якесь шалене серце. Але пан Субота не може відірвати очий від снїгової борозни за селом, стоїть біля вікна заперши в собі дух і дивить ся, і слухає, дивить ся надслухуючи. Тук, тук, тук…
Але що се? На білій дорозї виринуло раптом немов кроваве око. Одно однїське, кроваво-червоне. Виринуло і стоїть собі, анї не ворухнеть ся. Немов лежить на голім, гладкім снїгу і жевріє. І від нього, так, виразно від нього йде дужше, що раз дужше стуканє:
Тук, тук, тук! Тук, тук, тук!
Тук, тук, тук! Тук, тук, тук!
У пана Суботи щось починає запирати дух у груди, корчити пальцї на руках… Він сам не знаючи, що робить, ховає руки в кишенях штанів, але анї на крок не відступаєть ся від розчиненого вікна, анї на мент не зводить свого зору з того кровавого ока, що жевріє там на снїгу облитім зоряним світлом.
Око не ворушить ся з місця, але росте, швидко росте, двоїть ся. Тепер уже виразнїйше видно: се не одно око, але якась темна тїнь що хвиля заслоняє одно око, а друге жевріє раз у раз. І тук, тук, тук. — Що се за стуканє? Перед кровавим оком видно не одну темну тїнь, а дві. А за тими двома тїнями виринає нараз більша, ширша, якась безформна і чоріна тїнь.
Пан з жахом відвертає очи й лице від сього привиду. Пізнав, що се таке! Се смерть його їде до нього своєю брикою і своїми демонськими кіньми з кровавими очима. Була хвиля, і в ньому душа стала ледовою і нї за що в світї він не обернув ся-б і не глянув би на той демонський привид. Але той чар тривав лише пару хвиль. Збираючи до купи всї сили своєї душі пан ще раз поглянув у вікно. Що за диво! Дорога лежала пустїсїнька, на нїй не було анї демонїчних коний, анї їх кровавих очий, анї великої чорної маси за ними. Було тихо, пусто і мертво. І стуку не чути, нїчого.
