Іде, гуде великий шум! Великий шум, зелений шум! Під його подихом стогне могутнїй Дїл, гнуть ся мало що не до землї стрункі, білі берези, на долинї тріщать старі дуби, скриплять і стогнуть осики заводячи свій жалкий лемент. День і ніч, тиждень за тижнем реве той шум над Підгірєм; як почало о Різдві, то отсе вже минув і Великдень, а шум хоч би на хвилечку втих. Рве стріхи на хатах, перевертає обороги, розносить солому зі стоділ, валить плоти та лїси, свистить у верхівках дерев і не дає їм покрити ся листом, реве та виє між крутими берегами річок, кидаючи довкола глину і камінє мов зноровлений бугай. Зимою богато людий закопав у снїгах, весною боров ся з повіню, що від наглої відлиги валами скотила ся з гір і покрила долини, затопила поля, брала з собою хати, руйнувала цїлі села. Від коли люди затямили, не було таких вітрів і такої повенї і такої негоди, як та, що нею почав ся 1850 рік. Люди глухли від ненастанного шуму, гнули ся з привички йдучи по вулицї, бо вітер рвав поли, валив з ніг, а дїтьми як галушками катуляв по дорозї. Страх ударив по селах. Кинулись орати — всю пухку землю вітер рве і несе Бог знає куди. Рве аж до твердої, суцїльної глинки; що виорав, те на пару лїт лишаєть ся неродючою пустелею. Чи кара божа? Чи доведеть ся загибати? Снїги, повенї і отсей страшний, ненастанний, непереможний вітер!
Але бо й по селах, по хатах, по церквах і коршмах, по душі народа йде шум не лекший, як отсей шум розшалїлої природи. Метушать ся села, скрізь ідуть сперечки, сварки і лайки, залягає в душах якась глуха ненависть, вибухають як ракети дикі погрози і лунають від села до села. Недавно знесена панщина як недорізаний труп ворушить ся і наповняє серця жахом. Як великі, темносинї гусїльницї повзуть по бо-
