110
кий дурень! Нехай би ґраф сам собі їхав зі своїми метресами, нехай би й голову собі зломав або зійшов на жебрака, — але я, по що я пустив із ним свою дитину? Видно Бог мене хотїв покарати і відняв мінї розум, заглушив моє батьківське серце і воно дало мінї розстати ся з нею мов на одну днину задля якоїсь любої візити в сусїдстві. А тепер ось тобі, старий дурню! Тепер жалуй і плач і хоч по стїнах дери ся, нїщо вже не поможе.
На пана Суботу від самого початку острої зими часто находили такі припадки смутку й мелянхолїї, але ще нїколи вони не були такі сильні і болючі, як сьогодня, сеї зоряної а так зловіщо тихої і глухої ночи. Він похилив чоло на стіл і важко розплакав ся, а виплакавши ся і обтерши хусткою мокрі очи, немов рішивши ся на щось страшне і неминуче підійшов до вікна, відчинив його не вважаючи на тріскучий мороз і вихилив ся з нього горішньою частю тїла на двір.
На нього вдарило морозом, але він не чув його дотику на своїм горючім лицї. Він вухом ловив бездонну тишу, поринав у нїй як нурок у морській безоднї та не мав надїї анї дна дістати, анї назад вернути ся. Оттак немов одубів на довгі мінути.
Але слухай! Що се? Чи тиша різдвянської ночи прокидаєть ся зі сну? Чи то в нїй починає чутно бити ся її таємне серце?
Тук, тук, тук! Тук, тук, тук!
Тук, тук, тук! Тук, тук, тук!
Зразу неясно, мов крізь сон доносить ся до слуху пана Суботи. — Що се таке? — повторяє він безтямними.
— Се в тебе самого так серце бєть ся, — шепче йому якась несміла думка. Та він прислухаєть ся лїпше — нї, не правда! Його серце бєть ся якось лїниво, звільна, мов обезсилене болем, а те там, у бездонній глибинї різдвянської тиші стукає цупко, швидко, три-чвірковим тактом:
Тук, тук, тук! Тук, тук, тук!
Тук, тук, тук! Тук, тук, тук!
Що се може бути? Стукіт робить ся чим раз виразнїйший, але темпо його все рівне й однакове, як стукіт доброго годинника. Все близше! Все близше! Пан Субота знов вихиляєть ся з вікна. Його зір панує з гори над широким просто-
