104
— Силою свого уряду арештую вас, Костю Думяку ! Буду з вами мати справу в судї.
— Овва, арештуєш! А на якій підставі?
— Бо ви ображаєте мене. Я маю право арештувати вас і зараз відставити до суду. Я урядовий комісар.
— Брешеш! — ревнув із усеї груди Думяк, — який ти комісар? Старостинська драпічка, що стратила вже ласку у старости. Я не бою ся твоїх дурацьких погроз, а на суд я позиваю тебе. Я тобі докажу, як ти бунтуєш панів проти хлопів, а хлопів проти панів. Я тобі викажу перед судом і перед усїм світом, що ти не комісар, а хиба світова курва!
— Га, — скрикнув Годієра своїм пискливим криком, немов хтось вбив йому шило в задницю, і зірвавш ся зі свого місця прискочив до Думяка і плюнув йому в лице.
Всї ахнули, та Думяк, що сїв був під час своєї промови, не рушаючи ся з місця відхаркнув і плюнув також йому в самі очи.
— Так? — запищав комісар обтираючи ся хусткою, — то ти, хаме, смієш плювати на мене? Так отже тобі за се!
І він ще раз підскочивши вдарив Думяка в лице.
Та тут стало ся щось дивне, хоч зовсїм натуральне. Думяк зблїд моментально як труп, підняв ся з сидженя, замахнув своєю велитенською долонею, і придержавши лївою рукою Годієру, що вже пустив ся був тїкати, мов довбнею вдарив його в голову. Годієра анї разу не пікнув. Його руки й ноги затрепали ся судорожно, з горла видобуло ся кілька разів важке хлипанє, немов утопаючого, що ловить повітрє, і він покотив ся на землю. Згас як задута сьвічка.
Вся коршма ахнула. Те, що стало ся на їх очах, було таке нагле, незвичайне, а при тім таке натуральне, як якась елєментарна поява в родї громового удару. Нїхто не ворухнув ся в першій хвилї. Сам Думяк остовпілими очима дивив ся на остатнї корчові рухи своєї жертви, а потім успокоївши ся плюнув і знов сїв за столом на своїм місцї.
Перший отямив ся війт. Приступив до Комісаря, посмотрив його руку, прислухав ся до груди, похитав головою і сказав:
— Небіжчик.
